«Старожил» гурту «Містер Твістер» Валерій Лисенко: «Від Варшави до Казахстану я побував у дуже багатьох відділеннях міліції»

Наприкінці вісімдесятих років назва цього гурту гриміла усім Союзом. Фото екзотичних як для СРСР рокабілів з «Містера Твістера» навіть друкували у радянських журналах «Работница», що вкотре доводило мегапопулярність доволі альтернативного колективу. Колишні володарі стадіонів нині у значно «молодшому» складі можуть розраховувати хіба що на заповнені клуби. У «Містері Твістері» зразка 2010 року працює лише барабанщик першого складу Валерій Лисенко, а йому допомагають Олексій Віхрєв (контрабас, у колективі з 1999 року) та «наймолодший» учасник (з 2009 року) гітарист Юрій Сутковой. У будь-якому разі, легенда — це легенда. Днями ця легенда вдруге за свою історію заїхала в Рівне, у клуб «Стадіо паб».
— Завжди хотілось з’ясувати — рок-н-рол живий?
В.Л.: — А ми схожі на трупів? (сміється)
— Але ж Гребенщиков колись сказав?
В.Л.: — Він це сказав 20 років тому. Нині все ніби в порядку. У кожного свій погляд на речі. Для когось рок-н-рол живий, а хтось від нього, власне, й помер. Але рух, на щастя, продовжується. Ви це можете бачити на прикладі ваших «Ot Vinta». Хлопці розповідали, що коли ми вперше були в Рівному у 1989 році разом з гуртом «Чёрный кофе», ми справили на них таке враження, що потім це й привело до створення вашого рівненського колективу.
— Ви, очевидно, чули їхній рімейк на ваш «Блюз пухлых рук» (»Міцні засмальцьовані руки”)…
О.В.: — Звісно. Доволі непогано, адже це свіжий погляд.
— Ви згадали стадіони. Вам нині не шкода, що колись було стільки людей, а нині ви граєте лише у клубах?
В.Л.: — Враження від цих концертів дуже різні. На стадіоні ти можеш не бачити глядачів, особливо ввечері, коли світло в очі б’є. І граєш ніби для себе. У клубі все інакше. Але я б не сказав, що ми поміняли шило на мило — бувають й інші концерти на великих майданчиках, зокрема, дні міста або байк-шоу.
— До речі, байкери про вас пам’ятають?
В.Л.: — Вони нас вже «задовбали». Протягом сезону ми дали 13 концертів на байк-шоу, причому у різних частинах країни. Це справа добра, ми з ними дружимо. Але те, що байкерських клубів стало багато, призводить до девальвації цього поняття…
О.В.: — У 90-х роках кожне байк-шоу — це була подія. А нині відчуття трохи «притупилися» — їдемо на черговий концерт байкерів, а яких саме — можемо й не знати. Але ми з ними рухалися завжди паралельним курсом.
— Наскільки змінилася творчість гурту за 25 років, зважаючи на зміни соціальні та політичні?
О.В.: — Ми намагаємось не думати про це. Рок-н-рол — музика аполітична. Їй більше п’ятдесяти років, з самого початку там не було ніякої політики.
В.Л.: — Вже у 60-х з’явився якийсь соціальний протест. Але закликів рок-н-ролом змінити політичний устрій ніколи не було.
— А публіка змінилась?
В.Л.: — Ми порахували, що з 1985 року змінилося чотири покоління наших слухачів. На концерти переважно приходить молодь, але, звісно, людей з «тих часів» також багато.
— У гурту були кризові часи?
В.Л.: — Мабуть, я можу згадати кризові часи. Це 1990-й рік. До цього ми працювали у Росконцерті (влаштуватися туди їм допоміг Лев Лещенко — Авт.), постійно їздили на гастролі з великим трейлером апаратури. А потім з’явилася суцільна «фонограмщина», коли возити купу апаратури було невигідно, легше було взяти одну касету.
О.В.: — Криза була ще у 1999 році, коли і склад змінювався, і люди ще не відійшли від дефолту…
В.Л.: — Але якісь вони були недовгі ці кризи — три місяці і все. Ось нині ми змогли «виїхати» на величезній кількості «корпоративів».
— Перший ваш альбом розійшовся фантастичним, як для рок-колективу, накладом — 1,7 мільйона примірників. Ви стали від цього мільйонерами?
В.Л.: — Звичайно, що ні. Тоді не було такої справи. Думаю, наш менеджер на нас заробив. А ми тоді взагалі нічого не розуміли у цьому. Отримали дебютну платівку — і це вже було головним. Тобто тоді це дало нам капітал не матеріальний. У той час взагалі з пісні отримати великий гонорар було неможливо. А ось на гастролях, якщо наш директор виходив з великим чемоданом — ми розуміли, що завтра будуть видавати гроші.
— Сумуєте за минулими часами?
В.Л.: — Коли молодий, завжди краще. Але музика дає продовження відчуття молодості.
— Казуси у цій молодості траплялися?
В.Л.: — Казуси були такі, що ми, наприклад, могли у Варшаві потрапити у витверезник. Нині згадувати соромно. Але тоді було весело — легке хуліганство у музиці у нас завжди було. У 1989 році я на спір кидав порожні пляшки у бюст Леніна. Директор бігав у шоці, десь знайшов гіпс, заклеїв. Я нині згадую, який я був придурок у 80-ті (сміється). Від Варшави до Казахстану я побував у дуже багатьох відділеннях міліції. Зараз спокійнішим став.

Источник: Газета "Рівне вечірнє" | Прочитать на источнике